Tanya Dobrushina
Новини
 18.03.2008 : Вийшов у світ новий літературно-мистецький портал ЗАХІД-СХІД zahid-shid.net
 30.07.2007 : У часописі "Нова проза" (том 6) опубліковані новели "Сліпий" та "Апельсини для Зосі" (с.88-107)
 11.07.2007 : Фото з презентації книги "Нарікаю іменем" у Львові
 10.07.2007 : Стаття "Символ і символізм. І.Франко та слов‘янські контексти. "
 26.04.2007 : Надрукована моя поезія у журналі "Ї" № 46 / 2007 "Культ молодості"
ЗАХІД-СХІД
146665
http://dobrushin.de
Українською  Deutsch  English 
Про мене
  На головну сторінку
Кліше "чергової самвидавівської графоманщини", що вже встигло закріпитись у свідомості багатьох читачів щодо авторів, які публікуються виключно в Інтернеті, досить поширене (на жаль). Такі означення як маргінальна література, маргінальні автори - чи не вони суттєво гальмують шлях до так званого "живої" публіки, не дозволяючи вийти за межі нетівського простору? Означення мережевої літератури можна трактувати двозначно: з одного боку - як абсолютну авторську свободу та максимальне наближення до читача, а з іншого - нетівський простір стирає грані поміж критеріями: автор-професіонал, автор-аматор. Власне, якщо професійні автори мають можливість друкуватись у паперових виданнях, то автори-аматори змушені блукати узбіччями літературної ниви: де-матеріалізовуватись у цифровому форматі Інтернету. Однак, варто такому "де-матеріалізованому" автору потрапити на шпальти цілком реального видання (паперового журналу, альманаху, а в ідеалі - власної книги), відразу перспектива змінюється. У даному контексті мова йде не стільки про класичне паперове видання, що має справу з вибраними авторами та їхніми рукописами, скільки про збірник творів формату "digital". Вихід у світ альманаху сучасних поетів та прозаїків "Digital Романтизм" (добірка творів авторів сайту "Гоголівська академія" www.gak.com.ua) начебто не викликав публічної реакції. Презентація, що відбулась у на Львівському форумі, не спричинила ажіотажу як з боку засобів масової інформації, так і не викликала читацького психозу. Слушно зауважив один із авторів "Digital Романтизму", Юрій Камаєв: "У воду впав чималий камінець - презентація альманаху найпотужнішого українського самвидаву у рамках Форуму видавців у культовій "Ляльці", рівень текстів доволі високий - однак кругів по воді немає, жодного резонансу". То що ж відбулось насправді?.. Або - чого насправді не відбулось?
На меті (у деякому плані просвітницької) статті є не завуальоване бажання переконати читача, що нетівські автори - люди не заангажовані на манівці примхливої моди стилів та літературних напрямків, насамперед - це творчі пілігрими, що подорожують лабіринтами часу, вивершуючи разом свою власну "Одісею", або спільний гіпертекст-мозаїку: особистостей, творів, коментарів, рецензій. Аби зрозуміти та пізнати досить непростий механізм "digital Романтизму", варто дослідити багатозначне мистецьке мереживо текстів, розібравши його, як то кажуть, "на кісточки". Отже, почнемо із вигляду зовнішнього альманаху: назви, дизайну, формату. Звідки у нашу стрімку та багатозначну епоху Постмодерну така архаїчна назва "Романтизм" та ще й із іноземно-технічним вкрапленням "digital"? Аби дати відповідь на це запитання, варто звернутись до передмови альманаху, в якій редактор ГАКу, Мирослава Сапко пояснює концепцію виникнення "digital Романтизму": "Спочатку був матеріал, аналіз якого здійснювала спеціальна комп'ютерна програма. І програма ця категорично відкинула визначення "постмодернізм", а потім зазначила, що не візьметься визнати роль цього явища у сучасному українському літературному процесі (...) але згодом комп'ютер запропонував компромісний варіант "романтизм"". Як бачимо, дирекція сайту успішно погодилась на цю пропозицію, і ось чому: "Якщо вживати термін "романтизм" як характеристику конкретного літературно-мистецького стилю, а також відповідного світовідчуття, то нам здалося, що у творах наших авторів досить відчутний його вплив. Від себе редакція додала "digital" для визначення первинної топографічної та якісної характеристики цього виду творчості - тобто літератури, походженням з нету". У даному контексті варто звернути увагу і на візуально-дизайнерському форматі книги, оскільки альманах зроблений під формат CD (трохи більший - 17х15). Гадаю, і це вже виключно мої припущення (як авторки статті), що ідея запису інформації у цифровому вигляді на диску мала відображати засадничу концепцію так званих "digital"-творів, тобто засвідчити їхнє автентичне мережеве походження. Власне, ідея "digital Романтизму" як назви альманаху має досить потужну основу задля того, аби перерости у відповідний стиль. І суть цього явища полягає не лише в особливостях мережевої літератури, але й у тому, що Постмодерн як продукт розпаду цілісного погляду на світ, руйнування суперсистем (світоглядних, філософських, літературних) на даному етапі наближається до так званої межі ПОСТ-постмодерну. Тому повернення координат мистецьких, які нібито лишились у минулому, є цілком закономірним. Не дарма, один із прозаїків ГАКу, Антон Санченко, наголосив на чергуванні монументальних та орнаментальних стилів в історії культури.

"Автентичне" - "Орієнтальне"

Питання, на якому би хотілось би поставити особливий акцент, - це відповідність внутрішньої структури книги, тобто самих текстів, концепції назви "digital Романтизм". Звернімося безпосередньо до структури книги. Отже... то з чого ж мусимо починати?

А потрібно почати неодмінно з себе:
Долучитись анонімом до Божого чату,
Спілкуватися з небом.

Вірш Сергія Татчина "Автентичне" відкриває одноіменний розділ альманаху. Пропонуючи читачам "долучитись анонімом до Божого чату", автор немовби накреслює індивідуальну площину, в якій кожен із нас - це окремий світ, наповнений мріями, спогадами, болем, враженнями, почуттями, що утворюють персональне автентичне кожного, формуючи індивідуальне "Я". Починаючи завжди із себе, людина тільки тоді долучається до космосу, оскільки пізнаючи себе, вона здатна торкнутись Всесвіту. Розділ "Автентичне", що перегукується із поезією Татчина, є багатовимірним, оскільки пропонує осмислити не тільки автентичне-персональне, але й автентичне-національне (новела "Різдво" Анайї), автентичне-міфічне (поезія "Міф" В.Круглова), автентичне-життєве (новела "Заповіт "старого" школяра" О.Купріян).
Тематично у кожному з розділів, яких альманах має одинадцять ("Автентичне", "Орієнтальне", "Історичне", "Казкове", "Суб'єктивне", "Ландшафтне", "Небесне", "Земне", "Фантастичне", "Візуальне", "Готичне") об'єднані в єдиний текст прозові та поетичні твори. Такий досить своєрідний жанровий контраст дозволяє читачеві осягнути твори однієї тематики шляхом різних проекцій художнього моделювання.
Скажімо, досить цікавими для зіставлення є твори розділу "Орієнтальне": оповідання Коки Черкаського "Читати Конфуція" та цикл поезій Максима Розумного "Буддизм у Києві".
Якщо ви сподіваєтесь познайомитись із науково-філософським трактатом, таки прочитавши Конфуція в інтерпретації Коки Черкаського, то нічого "такого" там не побачите. Автор, шляхом вкраплення містичних елементів, переплавляє філософський пласт вчення китайського мудреця у сьогоденну ситуацію із цілком реальними людьми, які стали заручниками власних потреб та тілесних бажань. Магія, що присутня у творі, з одного боку - перетворює персонажів на рабів елементарних інстинктів, а з другого - дає шанс побачити самих себе такими, якими вони є насправді. Як слушно зауважив сам автор, цитуючи Конфуція, - "Ти ще не навчився жити, а вже хочеш знати про смерть". Отже, згідно із досить іронічними розмислами Коки Черкаського, вчитися жити - ніколи не пізно, якщо, звичайно, це розуміння приходить не "занадто" пізно.
Паралель пізнавання життя, вірніше, інтуїтивне чуття присутності - характерна риса циклу Максима Розумного. Його "Буддизм у Києві" - це медитативні замальовки власних переживань, якогось напіввагомого стану, в якому приходить одкровення власного "я":

Самітнику,
Нікого не чекай.
Збери торби,
Чи, може, в тебе сакви?
Пручалося в тобі
Якесь воно.
На тому й світ.
На тому й калі, й сатва.

Присутність буддистської філософії у творі поета - це своєрідний стан душі, яка прагне усамітнення, тиші, спокою. Автор ніби запозичує елемент медитації, задля досягнення якнайповнішого розуміння як себе, так і навколишнього світу. Поет вибудовує власну міфічну реальність, на одній грані якої присутні язичницький Стрибог, "колізія хреста", "тантричні миші"... Власне, таке дещо суперечливе поєднання різних релігійних реалій можна сприйняти тільки інтуїтивно-підсвідомого, а отже - специфіка поезії як жанру та романтико-магічна канва самого вірша, дозволили автору відійти від канону і створити свій власний "київський" буддизм. У даному контексті особливо цікаво читати та порівнювати прозу та лірику в одній тематичній рубриці.

"Історичне" - "Небесне"

Розділ "Історичне" - це зібрання творів невеликих прозових форм. Представляє його "четвірка" авторів: Юрій Камаєв, Петро Семещук, Олесь Бережний, Володимир Вакуленко К. Те, що редакція винесла в окремий розділ історичну прозу - надзвичайно важлива обставина загалом для сучасної української літератури. І в даному сенсі мова йде не стільки про збереження канону Романтизму (історична проза була вагомою її часткою), скільки про внесок монументальності, певної причинно-наслідкової обставини в сучасний літературний процес. Оскільки - манера письма у стилі "сексі" новогеніальних митців якщо й була на початку виникнення стилю "творів на суч.тематику" оригінальною, то на сьогодні це вже схоже на нудоту (і далеко не Сартрівську). Отже - без зайвої патетики мушу зауважити, що ГАКівські прозаїки таки змогли зробити суттєвий крок до повернення тем, які можуть претендувати на цінності, що не страються часом та новомодними примхами. Або, як сказав один із героїв оповідання "Останній бойовик " Ю.Камаєва: "Полковнику, може, це вам якось придасться. Я вмію читати по губах і знаю, що шепотів старий перед смертю". Однак не буду переповідати оповідання, оскільки його варто прочитати хоча би для того, аби дізнатися про останнє слово...
У "Небесному" зібрані твори, в яких ліричний струмінь переважає. Досить показовим у даному аспекті є "записки" Юрія Гаврилюка "Хронологін або передсмертя". Вся прозовість даного твору зводиться тільки до форми запису, оскільки, як на моє суб'єктивне бачення, - це абсолютна поезія у прозі: "Чи ці, які крадуть годинники, є злодіями часу? Чи разом зі старим поламаним годинником викидаємо своє минуле? Чи ми?.. Чи час?.. Чи годинники?..(...) Ця вісь зачеплена своїми кінцями за народження й смерть, сперта на колисці й труні. Її довжина незмінна - змінюється лише пункт, в якому перебуваємо ми". Ось таке трохи фатальне трактування "Небесного" у творі пана Юрія - чи не іще одна, тільки дуже сучасна, інтерпретація вічного кола, або Сковородинської змії. Полоз, що тримає хвіст у власній пащі - символ безкінечного кільця, в якому не можливо пізнати ані початку, ані закінчення. Отже... ніщо не змінюється, або, як сказав автор "Хронологону.." - "змінюється лише пункт..."
Даний розділ є дещо своєрідний тематично, оскільки саме в ньому зібрані тексти, в яких тема неба (і всі пов'язані з ним символи) є основним ідейним центром. У цих творах образ людини та образ господньої присутності дуже часто об'єднані в одне ціле. Скажімо, як у творі пана Serg: коли усе змішане у життєвій коловерті ("осінній Бог, хмари і повії").
Діалог із Богом у деяких творах переростає на полеміку з ним. Дуже помітне прагнення авторів наблизити Господа до власної, людської, сутності. Скажімо, цей струмінь відчутний у поемі Тетяни Мельник "Молитви для фосфоричних янголів". Постать Ісуса авторка подає у руслі апокрифічних писань - насамперед не як Бога, а як земного чоловіка. Коли сила любові духовної є невід'ємною часткою любові тілесної - і саме у тому, на її переконання, полягає глибока таємниця світлого Воскресіння. Або, як у вірші Сергія Татчина "Вихідні": янголи, що прилітають до ліричного героя, стають чи не єдиними вірними його співбесідниками:

Прилітали два янголи рано в суботу,
Приносили пляшку з святою водою.
Ми посідали спиною до роботи,
І я їм розказав,
що хворію
тобою...

Завершуючи розмову про "Небесне", хотілося б зазначити і про закінчення даного розділу. У поезії Романа Кисельова "Жива вода" поєднує два світи: небесний та земний. Природа - ось головний ключ для гармонії: оскільки саме вона дає хліб, дає сіль і дає воду, без якої усе живе - це пустеля. Але у вірші Романа Кисельва - це не просто вода, а саме "жива", що сильніша навіть за смерть:

В лісі укрита листям, немов долонями,
Є прозора вода у кухлі холодному.
Бери пий.

"Земне" - "Ландшафтне"


Повертає нас із небес та на грішну землю: з усіма буденними проблемами, турботами, реаліями розділ "Земне". Тут вам і "Палац безробітніх" від Анастасії Шиманської, "Життя та сміття" в інтерпретації Олексія Тимошенка, розкішний вінок верлібрів-присвят найпочеснішим професіям від Андрія Мудрого ("Вахтерки", "Продавщиці фруктів", Гардеробниці" ).
Особливий акцент хотілось би поставити на творі, що стосується Шостої заповіді, вірніше - її інтерпретації у контексті сучасної суспільної ідеології. Це новела "Аборт" (автор Василь Грозів-Федорів). Перш, ніж коментувати текст, хотілось би процитувати невеликий уривок з нього: "Найжахливіше те, що убитих дітей навіть не ховають. Спалюють у крематоріях. І їх ніби й не було на світі. Чому дітей позбавляють права на життя? Ця теорія, що дев'ять місяців після свого народження дитина ще не є людиною, просто божевільна". Жахливий театр абсурду, який затягує у своє гостролезе нутро людської безглуздості, жорстокості, підводить читача до граничної межі здорового глузду. Сюжетним стержнем даної новели є теорія "комфортизму", котра дає людині "право на затишне, комфортне, спокійне, багате життя". Усе, що загрожує комфорту може бути спокійно знищеним, навіть восьмимісячна дитина, її вбивство трактують як "позаутробний" аборт: "після народження мамочка ще дев'ять місяців має повне право розпоряджатися життям дитинчати, бо воно, мовляв, ще не людина". Отже, яка ж вона, та шоста заповідь у сучасних інтерпретаціях?..
Досить цінним матеріалом щодо новели є відгуки читачів. Рецензії на "Аборт" вдвічі перебільшують розміри самої новели, які редакція представила разом із твором. І у даному контексті формат "digital" виявився надзвичайно корисним - оскільки дискусія є не менш цікавою, аніж сам твір. Тема "аборту", яку пан Василь представив ніби як дуже конкретний випадок (злочину матері перед дитиною) варто сприймати як гіпер-метафору на ті суспільні проблеми, що існують у нашому сьогоденні. Власне... що саме є у даному творі метафорою - кожен вирішує для себе персонально.
У розділі "Ландшафтне" представлена картина у стилі "етно": простуючи "Сільськими пейзажами" в інтерпретації Богдана-Ігоря Горобчука читач має змогу прочимчикувати всією Україною і опинитись аж "На березі моря" (оповідання Артема Панченка).
Тема подорожі - одна із основних у творчому доробку Антона Санченка (новела "Глобалізація (Since I met you baby)") Персонажі його творів - ніби древні пілігрими із Гомерівської "Одісеї", котрі, подорожуючи світом, перетинаючи кордони, моря, океани, основним пунктом своїх блукань по світу вважали землю, з якої вийшли. Навіть у розлогих описах екзотичних країн, звичаїв, людей, що трапляються на шляху персонажів, наскрізним образом постає Україна. Автор подає образ своєї землі не тільки з точки зору етнічних українців, а досить оригінально цю ідею крізь свідомість тих людей, що абсолютно нічого не знають про Україну: "То вас - п'ятдесят мільйонів? Може, ти переплутав, може, п'ять? - перепитує грек, маючи на увазі вже не турків, а нас, українців. Грек не вірить, бо вся Еллада - лише дев'ять, і чотири з них - в Афінах. Всього лише 9 мільйонів - зате галасу!.."
Метаморфоза втрати, або цикл "Пам'ятки України" Олега Коцарєва - цікаве ліричне полотно, в якому автор, застосовуючи прийом кольорових поляроїдів, закарбовує навколишнє сьогодення. Він творить свої образи із пороху траси "У-40", із бібліотечних сходинок "Колишнього будинку проектів", із проминання часу, що таїться у "Листівках":

кожного дня народження
все менше лишається жити часу
і за якісь два тижні
вже парує курган осені

"Візуальне" - "Суб'єктивне"

Розділ "Візуальне", перефразовуючи драматичний термін "театр одного актора", можна назвати сторінкою одного автора. Якщо ви хочете познайомитись не лише з текстами поета Вяцека Славіва, але й побачити його автопортрет на перфорованій біографії, виконаний за допомогою "MSWord 2003", варто завітати до "Візуального". Власне, проблема польотів у ліфті "Поствертикальним" напрямком тут також присутня - то ж вербально-візуальний екстрім, прочитавши шановного автора, вам буде гарантований.
"Суб'єктивне". Ідейним епіцентром даного розділу є авторське "Я": де кожен автор - це зодчий свого власного індивідуального світу:

Я більше не сплю вночі,
Мій почерк став трохи кращим,
Нервовішим і ближчим до дитинства,
Котрого вже нема в фотоальбомах.
Моє життя - великий спалах
Фотооб'єктива.

Вірш Юлії Петрусенко-Левківської "Спалах" - це інтроспективне дослідження власного суб'єктивно-історичного. Авторка, ніби роздивляючись фотокартки з минулого та сьогодення, сплітає усі картинки у єдине ціле, що має назву "індивідуальне". У даному вірші немає якоїсь монолітної цілісності: образи дуже схожі на імпресіоністичні образки-замальовки, де від "першого поцілунку у першому класі" до "літаргії" - жодної відстані.
"Уламковість" картин, які у зовнішньому поєднання дещо несумісні, мають абсолютно інше вирішення, якщо їх роздивлятись з "середини". Скажімо, досить своєрідно вирішує конфлікт внутрішнє/зовнішнє, своє/чуже поетеса Вікторія Власенко:

й поміж. привидів. шукаю.
темно-сині. відчуття.
і старі. дошки. з цвяхами.
і старих. людей. і речі.
й апельсинові. цукерки.

Струмінь психоаналітичних досліджень можна простежити у творі Вікторії Левицької "Єва, Фройд, Ікар". Бажання ліричної героїні "сидіти на колії й книжку читати" схоже на експериментальність у власних бажаннях. Її зустріч із Фройдом - це не сеанс лікувальної терапії, а, власне, лише привід, аби зібрати у власній свідомості докупи уламки колишніх знайомств, не-сексуальних "потягів":

Прометей? Світовид? Вадим?
Як же звався твій перший потяг?
В сенсі - поїзд, а не любов.
По вагону гуляє протіг.
Пане Фройде, бувай здоров!

Маємо у даному розділі досить неординарні зразки філософської лірики. Цікавими для порівняння є твори, що написані від імені сильної та слабкої статі. Вірш Зоськи Радченко "Жіноча суть" - це зразок вишуканого, інтелектуального письма. Застосовуючи принцип палімпсесту, поетка ніби переписує текст Ф.Кафки "Перетворення" на новий стиль за власним, суто індивідуальним сприйняттям. Алюзійність образів та самої "павукової" теми - це виключно формальний прийом, що дозволяє побачити добре відомі картини у дещо новому ракурсі. Згідно з філософією даного вірша, "жіноча суть" - це насамперед дзеркальне відображення суті самого чоловіка: "Це дико, вбого й це жіноча суть: // Приймать умови будь-кого сильнішого..." Однак чи є насправді сильним той, кого так звана "жіноча суть" вважає сильним?.. Деякі відповіді на це запитання можна прочитати у вірші Віталія Круглова "Невільний встигнути завчасно узяти участь у старій": проблема людської екзистенції - основний стрижень поезії Віталія. Його ліричний герой, перевдягаючись у блазнівське вбрання, намагається утекти від світу. Людина у його творах приречена на самотність, з якої постають або не наповнені змістом пустоти, або "лише сліди, та й ті собачі, обабіч вулиці, як вісь".
Чималий внесок до суб'єктивного зробили і такі автрри, як: Олександр Васецький ("Любов - це вітряки"), Макс Сторожук ("Наче відлуння"), Оксана Куценко ("Фрідоманія"), Жанна Левицька ("Забудь, або думки з присмаком кориці"), Максим Колиба ("Забудь. Живи"), Віка Литвинова ("Холодний вітер"). Присутній у даному розділі досить неординарний зразок суб'єктивного-магічного, оскільки "Рецепт" від Галини Бокшань (Ксеньки) - це майже чаклунська формула зцілення від маркітності:

Тобі маркітно?
У серці темно?
Стовчи в макітрі
Печалі зерна,
Як мак на струдель
Кухарка вміла...
Заглянь у груди:
На чорнім - біле!

"Казкове" - "Фантастичне" - "Готичне"

Познайомившись із "Казковим", шановні читачі переконаються, що виданням "Снігової королеви" займаються не лише такі мерти видавничої справи, як Іван Малкович, але й редакційний колектив ГАКу. Власне, у тому й полягає різниця: метри видають класиків, а digitalромантики - молодих, невідомих, однак оригінальних (хоча в оригінальності класиків ніхто також не сумнівається). Отже, сучасні версії класичних казок можна прочитати у циклі оповідань Михайла Зіпунова "Чорні казки для білявки". Специфіка цих творів полягає у тому, що казочки пасують для тих діток, що вже досягли повнолітнього віку. Оскільки зрозуміти психологічний портрет тридцятип'ятирічної королеви, життя якої проминає у вічних пошуках принца, погодьтеся, завдання не з легких: "Холодний душ двічі на день, купання в ополонці, босоніж по снігу при будь-якому морозі й такі інші навіженства. Дійшло до того, що свою квартиру вона відрізала від загального опалення і взимку й улітку спала з відчиненим вікном. Позаочі її навіть почали називати - Снігова Королева".
Образ Снігової Королеви виявився дуже плідним на авторські інтерпретації і для розділу "Фантастичне". Прочитавши "Поляроїди" від Олексія Спейсера Кацая, шановний читач матиме вербальний портрет не лише королівни, але й її улюбленця, який у тексті автора постає у триєдиному образі:

Кай Іхтіандрович Грей
Має очі старечі,
Очі, знудьговані дуже
За власним обличчям.
Айсберги байдуже чавлять скоцюрблені плечі.
Вітер над вічністю рухає хмари кубічні.

Розділ "Готичне", що завершує "Digital Романтизм", виконаний у найкращих традиціях класика готики, Едгара По. Тут вам і горор в оголеному вигляді "Коли почне холонути твій труп" від Вікторії Левицької, синтез божевілля "Сміття" у виконання Юлії Петрусенко-Левківської, медитативне пророцтво "Знову завтра" в інтерпретації Вікторії Власенко, сакральне перепрочитання чисел у новелі "Сім" від Мар'яни Максим'як: "ВІН накидав дивну фіолетову землю у сім могил. Все скінчилось на сьогодні (...) Їх було СІМ. Завтра може бути значно більше".
Перефразовуючи цитату з новели Мар'яни Максим'як, мушу зауважити, що й справді - "завтра може бути значно більше": авторів, походженням з Інтернету, книг, формату "digital", творів у стилі Романтизм. Але, панове, як сказав Андрійко Зланіч "аби людина була хороша...", а читач - людина розумна - абищо читати не буде. Чи не так?..