Tanya Dobrushina
Новини
 18.03.2008 : Вийшов у світ новий літературно-мистецький портал ЗАХІД-СХІД zahid-shid.net
 30.07.2007 : У часописі "Нова проза" (том 6) опубліковані новели "Сліпий" та "Апельсини для Зосі" (с.88-107)
 11.07.2007 : Фото з презентації книги "Нарікаю іменем" у Львові
 10.07.2007 : Стаття "Символ і символізм. І.Франко та слов‘янські контексти. "
 26.04.2007 : Надрукована моя поезія у журналі "Ї" № 46 / 2007 "Культ молодості"
ЗАХІД-СХІД
160472
http://dobrushin.de
Українською  Deutsch  English 
Про мене
  Повернутися

***

- Ну послухай, ти хоча б цієї ночі могла прийти в подобі нормальної жінки?! Та я ж ледь не збожеволів, коли ти торкнулась моєї щоки своїм холодним писком!

- Не сердись, сам знаєш - звичайність мені протипоказана. І потім... ти ж ніколи не бачив мене в подобі, як сам тільки що сказав, нормальної жінки... А може і не потрібно тобі ніякої нормальної?.. - Вона печально подивилась на повний місяць, що проглядав крізь прочинене вікно, і знову перевела погляд на Нього.

- Пам'ятаю, як ти прийшла до мене вперше... Падав дощ. Такий рясний і спокійний. Він був саме з тих дощів, що переходять вулицю долі із відрами наповненими вщерть або ж лихом, або ж... щастям. Я лежав у темній кімнаті і молився. І думав про те, що мені неодмінно має пощастити, що ось воно, моє щастя, зараз наповнить кімнату і погасить спрагу... Спрагу за тобою. І все справдилось. Бо ти прийшла. Але прийшла якось так, як мені ніколи не уявлялось і не снилось. я ж ледь розгледів тебе у темряві. я ж ледь не вигнав тебе геть! я ж ледь не збожеволів від однієї думки, що ти таки є... існуєш.

- ...у ту ніч я вперше відчула страх смерті. Ну як ти не міг помітити кошеня, маленьке мокре кошеня, що вже кілька хвилин сиділо на твоїй подушці і уважно роздивлялось твоє обличчя. Тебе, що сам викликав мене у ту холодну дощову ніч, що змусив мене перейти півміста і вимокнути аж до нитки, і тебе, що ледь не викинув мене у вікно...

- ... у ту ніч я вперше відчув страх смерті. Відчув, як щось потаємне, зовсім невідоме моєму єству присутнє у кімнаті. Десь поруч, так близько, що міг чути навіть дихання: ледь-ледь, майже нечутне, майже неіснуюче, потойбічне. Я злякався. Бо старі люди кажуть, що так і смерть приходить до людини... але так може прийти і щастя... а я ж так боявся тебе прогледіти. Оце мокре кошеня. Чорне мокре кошеня налякало мене найдужче: найперше, що прийшло мені в голову, це пожбурити тебе у відчинене у вікно і неодмінно почути, як мокре і крихітне тільце гепнеться об асфальт... Але ж як боляче!!!

- Боляче! Я тебе шкрябнула тоді... ох, як боляче! А навіщо здумалось тобі жбурити мене у відчинене вікно? Мене, яку ти собі вимріяв, випросив, змусив змокнути вщент і що... все заради того, аби безглуздо розбитись об асфальт? І я тебе шкрябнула. Боляче! До крові, до кістки. Болем - аж до серця. І ти зупинився. І ти...

- ... і я відняв від рани мокре малече лапеня, взяв чорне кошеня у долоні і подумав, що це мабуть найкраще, що я міг вимріяти для себе. А як інакше зміг би ось так піднести тебе до вуст і зігріти власним подихом - оце мокре вщент тільце, ось ці налякані фосфоричні оченята, тебе...

- ... мене, що завжди знала про твоє існування, але не приходила. Але просто не знала куди іти. Аж поки цей дощ, цей впертий весняний дощ, перейшовши дорогу з відрами, наповненими вщент щастям, не примусив мене вистрибнути на вулицю, бігти мокрими вулицями і... віднайти тебе!

- І тепер постійно приходиш, майже кожної ночі. Ніколи не бачив, як ти з"являлась у кімнаті, але завжди відчував... Ось ти є, ось ти ступаєш по килиму, ось ти - біля мене. Таке чорнюще, як ніч, кошеня! Кілька хвилин непорушно сидиш і вдивляєшся у моє обличчя. Мені навіть аж трохи моторошно буває від твого погляду, від тих очей, які я насправді і не бачу, а тільки відчуваю, відчуваю, відчуваю... Здається, що ці очі пробирають мене аж до кістки. Я починаю відчайдушно загортатись у темінь, але ти наступаєш на темінь лапою і не дозволяєш... не дозволяєш мені зникнути. Тримаєш мене на вістрі свого кігтика - висотуєш нерви, і тоді по краплі спиваєш мене. По краплі. Повільно. Мене. Мою кров, моє серце, мою душу. Це ти! Чорне і мокре кошеня! Це ти! Котру я вимріяв... Це ти! Що завжди приходиш опівночі...

***

Вона зникла. Це відбулось раптово. Просто не прийшла. І тоді... йому чомусь було дуже легко і спокійно. Звичка присутності "тієї, що приходила опівночі", перевершила її саму. Власне, ВІН навіть не помітив, що насправді тоді ніхто не торкнувся краю його подушки, ніхто не притулився до його щоки, ніхто... І так минула перша ніч.
Ніч друга мала той самий початок. І він вкотре нічого не помітив. Тільки темрява його кімнати стала глибшою і важчою - аж здалося, що стеля наблизилася до нього впритул. Але тоді ще нічого не сталося...
І ніч третя мала той самий початок, що і перша, і друга. Тільки темрява важчала, падала тяжкими задушливими згустками на його постіль, слизьким вужем заповзала під ковдру, все підбираючись до горла... Повітря було так мало, що він став кричати уві сні. Перелякані сусіди дзвонили в двері, але він не чув нічого - бо втратив (одночасно) можливість відчувати і чути.
Четверта ніч була звичайною. Стеля набула нормальних обрисів, а темінь розчинилася у напівпрозорості та легкості. Стільки світла... (подумав він). Стільки світла! Йому захотілось вийти на вулицю.
Повний місяць висвітлював своїм черевом вулиці, і від того чорнота була світлою. І була вона настільки пронизливою від світлоти, що очі його почали сліпнути - бо не зміг побачити тієї, яка повинна була бути з ним. Насправді її не було.
Він не побачив. Нікого.

***

- Якби вона написала навіть усі сто причин власного зникнення, я би і тоді не зрозумів би... Як можна зрозуміти ту, котра ніколи не приходила у людській подобі?!
Іноді мені здається, що я просто осліп. І тільки тому не бачу її.

***

- Якби він запитав причину мого зникнення, то я би не назвала жодної. Справді. Причини не існує. А може він і справді сліпий?..