Tanya Dobrushina
Новини
 18.03.2008 : Вийшов у світ новий літературно-мистецький портал ЗАХІД-СХІД zahid-shid.net
 30.07.2007 : У часописі "Нова проза" (том 6) опубліковані новели "Сліпий" та "Апельсини для Зосі" (с.88-107)
 11.07.2007 : Фото з презентації книги "Нарікаю іменем" у Львові
 10.07.2007 : Стаття "Символ і символізм. І.Франко та слов‘янські контексти. "
 26.04.2007 : Надрукована моя поезія у журналі "Ї" № 46 / 2007 "Культ молодості"
ЗАХІД-СХІД
160473
http://dobrushin.de
Українською  Deutsch  English 
Про мене
  Повернутися
Ця історія не є аторською містифікацією, чи... художнім вимислом. Ні. Переконайтеся у тому, прочитавши її двічі. Правда, по-різному зінтерпретованій, оскільки переповідають цю історію...

Баба Ніна. Ось так мене і називають. По-правді, себто по-паспорту, я - Ангеліна Трохимівна. Але Бабою Ніною як охрестив мене один соколичок з п"ятнадцять годків тому (живий ще... слава тобі господі!) то я так собі і живу з цим іменем. І знаєте - пам"ять у мене така, що всіх їх, покійних, а живих то тим паче, пам"ятаю... Одних - наряжаю, іншим - ніжки зв"язую, щоб у ті камери гарненько поміщались, а інших... інших випроважаю в життя, подалі звідси. Тільки ж ви не лякайтесь, як скажу я вам, що працюю у столичному морзі; колись була санітаркою у хірургічному корпусі, але попросилась на старості літ на роботу трохи спокійнішу. Запропонували в морг - то я і не стала відмовлятись. А що тут поробиш? Мати моя наряжала мерців у селі, то і я була трохи навчена цьому обряду. Отож кажу - не стала відказуватись (бо і "вони" ж люди... то ж і з "ними" треба по-людськи, душевно). Всього я набачилась, надивилась. Було і наплачуся з ними, та й ген - насміюся. Хватає історій різних, хватає... Але не люблю я про них розказувать - бо ж такі люди, як і ми, правда, тільки беззахисні зовсім, беззахисні. Але є в мене історія, яку буду пам"ятати аж до смертоньки свеї. Було це чотири роки назад, зимою. Привезли якось по смерку аж п"ятеро мерців. Сказали, що всі повмирали в лікарнях, нещасних случаїв немає. А кажу нещасних - бо ж і самогубці (не приведи господі!), і отих, що в катастрофах гинуть - таких хватає... То ж я собі і не спішу - люди вмерли спокійно, як треба, по-мирськи - то я собі потихеньку. Але оце щось подивилась так собі мельком на них, і здалося мені, що серед них, отих п"яти, є дитина. Я аж перехрестилась, та й підійшла собі до неї.
Господи... А то була молодюсінька жінка, та ні - дівчина... Така худесенька, що кісточки аж прохромлювали її шкірочку. А красива така, хоч ікону з неї малюй, хоч вроду із личика пий! Стою я та й плачу над нею, як за свею дитинкою, так мені сльози і капотять, капотять - нічого не можу з собою вдіяти. А як заспокоїлась трохи, то думаю, тра і до роботи якось помалу братися; обмити цю лебідоньку сердешну, а потім... Але здалося мені, що якась вона не мертва (я ж то досвід ген який мала), не така вона - та й усе. Погладила її по голівці... теплом мені наче пішло. Тоді я за руку схопила - а ні! Геть холодна. До щоки так легенько торкнулась - Діва Марія! А вона ж таки тепла... Мо`, думаю, тільки оце вмерла, то ще не захолола? Стою. Аж ноги мені віднялись. І чого це думаю так якось мені... (і раніше, бувало, що живих "тут" віднаходила). А це геть мені руки почались труситись, з місця не можу зрушити... заговорити до неї треба, заговорити (думаю собі). що ж ти їй скажеш, що ж... як нежива. а може жива таки?! Думки так і плутаються в голові. І все що й могла сказати, то тільки й два слова - "Добридень, дівчинко!" А вона ж і відкрила оченята...
Дивиться на мене. Дивиться...

Я - щаслива. Бабуня сказали, що я народилася "в сорочці". Ви не вірите, що щаслива?..
АЛЕ Ж Я ЖИВА!!!
Прийшла до пам"яті набагато раніше, аніж схилилася наді мною баба Ніна... Чула розмову санітара, що привіз мене на тій жахливій каталці - як він штовхнув моє тіло, аби вивільнити з-під мене простирадло (буцімто державне майно пропаде марно).
І лежала я на металевій пластині, не відчуваючи ані холоду, ані страху... Тільки тупа безвихідь слизьким вужем перевертала мій мозок, що вперто не погоджувався вмерти. невже мене таки запруть у холодильну камеру ще живою?! господи, невже все це відбувається саме зі мною?.. мені не страшно, ні-ні, я просто не розумію. не розумію тих людей, що не дочекавшись моєї смерті, притарабанили мене саме сюди. Там, у палаті, мені хотілося вмерти від мук, але тут... ні. тут хочеться жити...
Ось і бабця схилилась наді мно. Плаче. Каже, що я дуже худа. І як їм, сердешним, поясниш, що зараз зовсім інші стандарти краси... що тепер кожна хоче стати моделлю. Я також хотіла... колись. Сердешна бабця, так вбивається. Хочу її пожаліти, сказати, що жива! якби ж хоча б скривитися, чи... поворухнутись... чи... Немає сили, я не можу. бабцю, але я жива! жива! яке тепло йде від вашої руки - так могла торкнутись тільки мама. хочу жити. хочу до мами. Боже!!! я зовсім забула... я забула, що не зможу без НЬОГО! де ти? не покинь мене! жити хочу! не хочу до камери. не хочу...
Потрібно заспокоїтись. Я його ще побачу... Але спочатку потрібно заспокоїтись і зібрати сили. Наказати своєму тілу жити. Жити, аби побачити ЙОГО, аби бути з НИМ! хочу жити. ЖИТИ!
І я кричала. Беззвучно. До цього - тільки знала, що дуже важко плакати без сліз, але кричати без голосу - це найстрашніше, що могло бути. Від того внутрішнього крику у мене страшенно заболіло тіло, а насправді - жодного звуку... Майже знепритомніла. Подумалось: "...це вже кінець, потрібно готуватися до відходу" І тоді... коли безвихідь почала огортати мене чорним полотном, відкрила очі...