Tanya Dobrushina
Новини
 18.03.2008 : Вийшов у світ новий літературно-мистецький портал ЗАХІД-СХІД zahid-shid.net
 30.07.2007 : У часописі "Нова проза" (том 6) опубліковані новели "Сліпий" та "Апельсини для Зосі" (с.88-107)
 11.07.2007 : Фото з презентації книги "Нарікаю іменем" у Львові
 10.07.2007 : Стаття "Символ і символізм. І.Франко та слов‘янські контексти. "
 26.04.2007 : Надрукована моя поезія у журналі "Ї" № 46 / 2007 "Культ молодості"
ЗАХІД-СХІД
161655
http://dobrushin.de
Українською  Deutsch  English 
Про мене
  Повернутися Порожнеча (або оповідь про "ніщо")
Salamandra
Лініями серця
Відбитки
Двадцять два... ґудзики
не під ніж, А ПЕЛЮСТКАМИ на ДОЛОНІ...

Лініями серця

Втрата – це народження порожнечі. Можна повірити у те, що всі пустоти, згодом, наповняться іншим змістом, іншими сутностями... Однак – це такі собі заспокійливі пігулки часу (власне, людина змушена у те вірити, або... робити вигляд, що вірить у те насправді).

- Ти вирішила бути матір‘ю?.. Що ж – це твій вибір. Однак хочу, аби ти зрозуміла інше. Відтепер страх оселиться у твоєму серці – оскільки кожної секунди будеш боятися втрати. Бути матір‘ю – це означає бути нею навіть тоді, коли...
Жінка заплакала. Худі плечі здригались у приглушених риданнях. На настінних фото усміхались двоє її дітей, двоє синів: старший, чотирнадцятирічний русявий хлопчина, і дворічний – кумедний рідкозубий малюк.
- Минуло п‘ять років... Все рідше він приходить до мене у сни. Спокійно вже, без сліз, дивлюсь на фото, на речі, що належать йому... навіть тепер, коли його більше немає. От тільки говорити мені про... сина і досі важко. ВАЖКО – жити, дихати, сміятися, ходити, сидіти, лежати, спати... Господи! Немилосердно важко без нього. Ні-ні, але ти мене вислухай. Я бачу, як ти змінилась в обличчі. Але, молю, вислухай.
У той день я би мала щось відчути. Але передчуття не було абсолютно ніякого. Однак ні... Зупинився годинник. Вдень.
Так, це трапилось вдень. Подзвонила тітка і, запинаючись, сказала, що я мушу бути сильною. Автокатастрофа. Обидва – у тяжкому стані... Однак я мушу бути сильною. Ти розумієш, що означає, коли кажуть «мусиш бути сильною»?! Ні-ні. Ніколи не розумій цього. Ніколи. Я тільки запитала «обидва?». Спочатку було мовчання, а потім «ні». На запитання «Хто?! Хто із них...» Вона заплакала...
Дороги не пам‘ятаю. Все інше – в тумані. Мене нагодували наркотиками, аби вистояла. Уявляєш – навіть не плакала.
А мій синочка, синочка, був весь у варенні – тоді, як витягували їх обох із машини. Це ж тітка для них все літо те варення варила. Моє сонечко, він був весь у солодощах. Йому було не боляче – все трапилось відразу. А він був увесь у варенні, солодкий мій... Боже... це ж нащо такі солодощі?! Та за ЩО?!
Лікар попередив, як не хочу другої труни, то мушу мовчати. Чоловік довго не повертався до свідомості. Лежав добу. Сина так і не побачив... Тільки через тиждень, по всьому, сказала. Його горе було страшне. Впавши з ліжка, його довго било об підлогу і лікарі нічого не могли вдіяти. Однак я мусила бути сильною. Він вижив. Він не зламався. А я все ще мусила бути сильною...
Раптом двері відчинились і до кімнати зайшов малюк – той, кумедний, що усміхався на фото. Мабуть тільки що прокинувся: волоссячко було неслухняно наїжачене, в одних трусиках. Побачивши свою маму, дзвінко засміявся і, закидаючи ноженя їй на коліно, почав карабкатись на руки.
- А через три роки у нас народився зовсім малесенький синок, вірніше, менший. У нас – двійко дітей, двоє синів: старший і менший. Моє маля так часто усміхається небу, що, знаєш, і я навчилася усміхатися... небу.
А ти... Ти будь матір‘ю. Сила страху нікчемна, порівняно з тією любов‘ю, що зародилася в тобі. Будь матір‘ю. Обов‘язково нею будь...

***

... Саламандра не любила самотності. Може звичка? Просто елементарна звичка бути «з кимось»? Та, врешті, ніхто і ніколи їй не давав жодного шансу на самотність. Той «хтось» завжди був поруч...
Пісок був схожий на чудернацьке, надто складне плетиво - візерунок, який не можна було розгледіти ось так, відразу. Вона схилилась над зображенням. Різноманітні лінії то сплітались, то розходились, то просто пустоти супроводжували їх. Саламандра, обтрушуючи пісок з долонь, раптом затримала погляд...
«Так і є. Все сходиться. Лінії... Це лінії життя. Скільки ж їх тут! Мабуть вистачить, аби покласти їх на долоні усього людства...» Чомусь пригадала, як по народженню донечки, на другий день, намагалася розгледіти ті лінії на її долоньці. Мале не дозволило, зажавши кулачки, вперто визволяло рученята з полону її руки і не дозволило... «Все вірно, моя маленька, все вірно. Нікому не дозволяй втручатися, навіть мені...»

***

- Ти все вирішила?..
- Так.
- А якби я сказала... Якби заборонила тобі зробити те, що ти вирішила? То що б ти сказала тоді?!
- Я би і тоді не змінила свого рішення.

Обидві заплакали – мати і донька.

Вона мусила покинути всіх і все. Ось така жорстока плата за щастя. Жорстока? Та ні... сама звичайна .

- Прости, доню... Відрізати від себе дитину – це... дуже боляче. Я мушу це зробити, однак. Прошу, схаменись! Та ти ж від себе відмовляєшся! Бо не з тих жінок, що стають щасливими лише з сім‘ї... За те, що ти коїш тепер, саму себе потім проклянеш!
- У мене прохання до тебе – попали мої рукописи. Особливо той, з учорашнього ...
- Та що ж ти говориш?! Ти калічиш саму себе!
- А що... було би краще, якби це зробив хто інший? Ні. Я буду щасливою...

Таких листів більше ніколи і нікому не напишеш, та й ... важко подібне написати вдруге.
Відстань... Жахлива відстань між ними не вимірювалась кілометрами, землями, державами, ні. Це була порожнеча, що не мала заповнення а ні чим, а ні ким...
«...Доню, набирайся терпіння, витримки і борися за життя... Дійсно бувають хвилини, коли плачу, але плачу так, щоб ніхто не бачив і не чув. І такий закон життя...»
І такий закон. Ми живемо з рідними людьми поруч, а насправді не бачимо їх, не чуємо їх, не знаємо їх.

Народжуючи дітей, слідуючи тому ж закону, відчуваєш себе вивернутою навиворіт змією, а може ні?.. Кожному (чи кожній) – своє.
«Доню, ти все частіше приходиш до мене у сни. Це тому, що я тебе так довго не бачу. Кімнати пусті. Коли ми всі збираємось, іноді намагаємось не говорити про тебе, бо... твоя відсутність болить. Тобі постійно телефонують, а я так, аби тільки не заплакати, відповідаю стандартну фразу «її немає». Але найгірше змиритися з тим, що ТЕБЕ БІЛЬШЕ НІКОЛИ НЕ БУДЕ. Ніколи. Прости»