Tanya Dobrushina
Новини
 18.03.2008 : Вийшов у світ новий літературно-мистецький портал ЗАХІД-СХІД zahid-shid.net
 30.07.2007 : У часописі "Нова проза" (том 6) опубліковані новели "Сліпий" та "Апельсини для Зосі" (с.88-107)
 11.07.2007 : Фото з презентації книги "Нарікаю іменем" у Львові
 10.07.2007 : Стаття "Символ і символізм. І.Франко та слов‘янські контексти. "
 26.04.2007 : Надрукована моя поезія у журналі "Ї" № 46 / 2007 "Культ молодості"
ЗАХІД-СХІД
161667
http://dobrushin.de
Українською  Deutsch  English 
Про мене
  Повернутися Порожнеча (або оповідь про "ніщо")
Salamandra
Лініями серця
Відбитки
Двадцять два... ґудзики
не під ніж, А ПЕЛЮСТКАМИ на ДОЛОНІ...

Двадцять два... ґудзики

Все!
Валіза стояли посеред квартири. Це було «все». Так вона називала ситуацію, коли нерви набували кольору розпеченого металу, і вона не добирала ані слів, ані предметів, що потрапляли під руку.
Поговоривши з Нею по телефону, через 20 хвилин Він був уже вдома. Знаючи відстань з його роботи до будинку, в якому жили, вона з легкістю могла визначити швидкість, з якою летів її чоловік...
- У тебе як, з головою все добре?.. Та ти ж колись так покалічишся, якщо взагалі. Виживеш.
- Моє життя мене цікавить найменше. А ти... розумієш – що робиш?! – кидаючи на підлогу пальто, вимовив він.
- Я ніколи... Чуєш! Ніколи тобі не вибачу.
- Господи... Якби нас почула стороння людина, то подумала, що я тебе зрадив, завів коханку... Не знаю!!! Намагався тебе вбити к чорту!!! Хоча дійсно, тебе варто просто колись таки прибити за те, що ти робиш з нами обома!
- Ну то прибий! Мені так стане легше. Розумієш – мені в першу чергу так стане легше... Не тобі. Мені!
- Зачекай. Ну послухай мене. Прошу, послухай, - намагаючись її взяти за руку, благав він.
- Що... що я ще маю вислухати? Все вже було сказано вчора...
- Я сказав дурість, не подумавши... Просто боявся тебе втратити, - майже пошепки вимовив він.
- Послухай... ти так часто почав боятися мене втратити саме таким способом... Ти так часто почав боятися мене втратити! Саме так! Та ти ж перекриваєш мені кисень, ти це розумієш? Та не зможу я все життя присвятити тобі! Одному тобі, ти! Ти... мене чуєш? До тебе це дійде колись? – висмикуючи своє зап‘ястя з його долоні, кричала вона.
- Я розумію. Однак я звик... Звик, що ти завжди поруч. Зі мною... Не хочу більше інакше. Не хочу.
- Схаменись! Я ж не покидаю тебе. Мушу... це моє життя. Це моя справа. Не можу без цього. Ну то краще прибий! Але не мордуй мене такою «любов‘ю»! Це жорстоко... – задихаючись від сліз, вимовила вона.
- Ні. Ти би поїхала не на кілька місяців. Оскільки потім, буцімто зовсім випадково, виявилось, що все затягнеться на рік (так завжди трапляється). А ще через якийсь час... якби у тебе (не дай Боже!) усе вийшло, ти би лишилася на довше! На довше... Не на кілька місяців. На роки! Ні!!! – і вже не контролюючи себе, випалив він.
- То як ти кажеш – НЕ ДАЙ БОЖЕ?.. – вона зайшлася істеричним сміхом, - а виявляється, що все впирається у «НЕ ДАЙ БОЖЕ»... То це ти хочеш, аби він, отой небесний дід, відмовився... відмовився від мене... аби я ніколи і нічого не встигла, не написала, не зробила...Та ніколи ж! Як же не розумієш, що це ти на собі, на нас обох ставиш хрест - не відпускаючи мене, не даючи жодного шансу на власний шлях... Жодного. І це ти... Як мені страшно – це ТИ, - сповзаючи по стіні на підлогу промовила вона.

(Коло замкнулось. Не відокремлюй «себе» від «інших»... Бо хто ти? Така ж сама, як і всі «вони». А «він»?.. Так само і він. Ну хто він? ВІН – самий звичайний чоловік... і цим сказано все.
Їхня сила – це фікція. Оскільки стають сильними тільки за рахунок тих, хто є слабший за них. Сказати, що жінка – слабке створіння, найпримітивніша помилка. Її, жіночої, сили вистачить, аби пережити найжахливіші жалі світу, аби винести на своїх плечах усіх дітей, чоловіків, калік, старців і при тому вижити!
Однак єдине, коли ВОНА може бути слабкою (коли мусить такою бути, а інакше світ не побачить продовження) – у власній любові до чоловіка, віддаючи себе ЙОМУ до краплини. Що ж... і так захотів Бог)

І та підлога, на якій сиділа вона, ЖІНКА, не була сценою її падіння. Ні. Це був шпиль гори, до якої таки дісталась, аби нарешті! побачити усе те, про що могла раніше тільки здогадуватись...

Підвівшись, Саламандра якусь мить постояла в задумі, немов перебираючи в пам‘яті, що могла забути із власних речей. Вона присіла біля валізи, намагаючись її зачинити на всі застібки. Однак згадавши щось, швидко подалась до спальні. Відчинивши шафу, рвучко смикнула яскравий жмуток, що висів на дерев‘яних плечиках. Раптом! Маленька червона крапелина спочатку блиснула в повітрі, а потім... потім, підстрибуючи, покотилась по паркету і... зупинилася біля його ніг. Це була не крапелина, це був маленький червоний ґудзик.
Маленький червоний ґудзик, що відірвався від її сукні...
Чоловік нахилився і підняв його. Поклав на долоню... і довго на нього дивився. Потім підійшов до неї. Пригорнув так міцно, як прощаються назавжди. Вимовив тільки одне слово «Іди». Він хотів їй сказати іще щось, але слова збились у подряписту грудку, що болючою кулею стала в горлі. І вона, та куля, не дозволила нічого сказати – а тільки тримати міцно, тримати міцно до тих пір, поки ВОНА, сама, не розімкне це коло. САМА. Його щока була геть мокрою. Плакала жінка. Одначе хто міг сказати тоді – чиї то сльози були?..
А ВОНА не йшла. Відчуваючи, як міцно тримав він той ґудзик, як міцно тримав її, жінка не йшла - допоки була та сила, що тримала їх обох... Допоки була та сила, що робила його – СИЛЬНИМ, а її – СЛАБКОЮ...

- Тепер на твоїй сукні на один ґудзик менше, - тихо промовив він.
- Ні... їх лишилось стільки ж, бо той, що відірвався, ти тримаєш у своїй долоні...
- Знаєш, тоді вперше, як розстібав твою сукню, ледь не збожеволів... Думав, ну хто... ну який дурень придумав нашити на сукню двадцять два ґудзики?
- А я... коли ти таки дійшов до останнього, і оголосив, що це двадцять другий, подумала – як добре, що ти таки дійшов до кінця, оскільки мені ніколи не приходило в голову рахувати ті ґудзики...
- Чи, може, не приходило в голову тим, хто розстібав їх до мене?.. – лукаво перепитав Він.
- Може і тим, хто до тебе... - ховаючи усмішку в його долонях, ледь чутно відповіла Вона.

***

Хтось торкнувся її руки...
«Може змія? - Подумала вона, - в пісках неодмінно повинні жити змії, але нехай...»
Міцно замруживши очі, Саламандра лежала горілиць під теплою ковдрою піску.
«Мабуть так мусить бути, - думки не покидали її, - усі ж «вони» мовчки лежать, усім «їм» спокійно, от і мені буде... спокійно»
!!!!
Вона хотіла закричати, однак переляк обома руками перехопив її горло і не дозволив проронити жодного звуку.
Якась сила тягнула тіло донизу. Вона намагалася пручатись, однак усі зусилля були абсолютно марними. Сила тягнула її донизу...