Tanya Dobrushina
Новини
 18.03.2008 : Вийшов у світ новий літературно-мистецький портал ЗАХІД-СХІД zahid-shid.net
 30.07.2007 : У часописі "Нова проза" (том 6) опубліковані новели "Сліпий" та "Апельсини для Зосі" (с.88-107)
 11.07.2007 : Фото з презентації книги "Нарікаю іменем" у Львові
 10.07.2007 : Стаття "Символ і символізм. І.Франко та слов‘янські контексти. "
 26.04.2007 : Надрукована моя поезія у журналі "Ї" № 46 / 2007 "Культ молодості"
ЗАХІД-СХІД
161672
http://dobrushin.de
Українською  Deutsch  English 
Про мене
  Повернутися Порожнеча (або оповідь про "ніщо")
Salamandra
Лініями серця
Відбитки
Двадцять два... ґудзики
не під ніж, А ПЕЛЮСТКАМИ на ДОЛОНІ...

не під ніж, А ПЕЛЮСТКАМИ на ДОЛОНІ...

Я ненавиджу жінку, яка кожного ранку розчісує своє довге волосся. Нехай би ходила запатланою, як бездомна кудлата сука, що повизбирувала на свою шерсть всеньку колекцію будяків чорноземного краю.

ЇЇ манера сидіти підвіконні таки доведе колись до божевілля сусіда навпроти, що вже як вартовий, чергує з шостої ранку біля вікна, очікуючи на її пришестя...
В білій довгій нічній сорочці вона більше схожа на привида, аніж на звичайну жінку. Не прибираючи скуйовджені пасма волосся з обличчя, жінка відчиняє настіж вікно, і мов кішка застрибує на підвіконня...
Буде зима. Неодмінно прийде зима. ЇЇ тонка сорочка більше не здатна захистити тіло від холоду. А тому вся вона за якісь секунди вкривається гусячою шкіркою і, скоцюрбившись, спостерігає за ТІЄЮ, що стоїть на траві.
Сусід ледь червоніє. Виявляється, її сорочка не здатна захистити не тільки від холоду, але й від власного тіла...
Троянди готувались до смерті. Бо та, що стояла на траві, кожного ранку наближалась до них невпинно. Це так страшно бачити власне закінчення. Ні-ні. Своє закінчення є непомітним, навіть спокійним. Страшно спостерігати за сконом іншого, що є потойбіч вікна.
Сусід невпинно кивав головою. «Собака Павлова, - подумала вона, - мені його жаль, а був же, мабуть, колись нормальним чоловіком... ці рефлекси, певно, його вже замордували...» Вона сумно усміхнулась йому.
Троянди ще будуть жити кілька днів. Бо їхня смерть, що стоїть на траві, була вже занадто близько. Вона приспить їх лагідно. Спочатку почорніють спідні пелюстки – це відбуватиметься повільно, день за днем... Потім – вони, пелюстки, опадатимуть на коротко стрижену траву. Останнім зупиниться серце. Але навіть по тому троянди ще стоятимуть кілька днів. Їх залишать, аби душі спокійно відлетіли в небо, не поспішаючи, попрощались із тілом. Майже як люди...

- Ти застудишся! – голос чоловіка, що спав у ліжку поруч з вікном, примусив її здригнутись. Вона озирнулась.
- Через тиждень їх нестане, ти ж знаєш... - спроквола промовила жінка.
- Вони протримались аж до твого дня народження. Це ж просто чудо, що залишились жити до листопада, - намагаючись заспокоїти, вимовив він.
- І так кожного року... Це як маленька смерть. Мені боляче спостерігати їхній відхід навіть знаючи, що весна поверне їм життя. Однак з ними, кожного разу, відмирає частка мене, котра вже ніколи не оживе навіть наступної весни, ніколи...
- Ти просто фаталістка.
- Ні. Просто жінка.

Тілу було страшенно холодно. І тільки плечі гріли важкі пасма волосся, які за кілька хвилин вона приречена була зненавидіти.

- Все хотів запитати, - продовжував він, - жінки часто кажуть, що люблять польові, звичайні квіти. А ти... твоя любов до троянд просто одержима.
- Знаєш... чоловіки також часто кажуть, що полюбляють, коли їм готують смачну вечерю та подають хатні капці, однак... одержимо зупиняють погляд не на тій, що це кожноденно робить, а на тій...
- ...що цього не робить? – продовжив він.
- На тій, по котрій навіть не скажеш, що вона вміє готувати смачну вечерю та подавати хатні капці, - закінчила вона.

Сусід покірно стояв біля вікна. Так, начебто відбував службу в церкві. Не зводячи очей з неї, приречено відпускав її... Оскільки завжди підходила секунда, коли її жужмом стягували з підвіконня і вона зникала...

- ... ти таке холоднюче, як жабеня, - шепотів чоловік, зігріваючи її поцілунками, - просто обожнюю ці холодні осінні ранки, коли прощаєшся зі своїми трояндами... ти ... просто неймовірна... ти...
слів більше не було... на її груди падали пелюстки квіток, що готувалися у небо...

Однак завжди приходила фатальна хвилина, коли з‘являлася та, котру вона ненавиділа найбільше... День, що яскравим світлом виганяв людей зі своїх домівок, примушував її робити один і той же ритуал. Та, власне, нічого жахливого начебто і не відбувалось. Як усі нормальні люди, вона мусила брати гребінь і розчісувати волосся.
- ... ну «ось»... - її фраза була завжди незмінною, коли блискучий шовк чорного волосу рівно, майже під лінійку, накривав плечі.
- ... слухай, що означає оце твоє «ну ось», коли ти розчісуєшся? - Ретельно зав‘язуючи краватку, запитав чоловік.
- (...?) ти нічого не помічаєш... - розгублено промовила вона.
- ... чому ж, не помічаю? - Поруч зі мною стоїть дуже красива жінка, моя... жінка.
- ... це так, якби ти сказав – я маю гарну краватку, вона моя – навіть чек зберіг, купуючи її...
- ... слухай – чого кусаєшся? Ти ж прекрасно зрозуміла – що я мав на увазі насправді.
- ... але ж ти сам захотів дізнатися, що означає моє «ну ось», - з відчутною іронією в голосі відповіла вона.
- ... господи, тобі ніколи не вгодиш. Але, - дивлячись на годинник, - мені час іти. НЕ сердюкайся. До вечора! – Усміхаючись так, немовби нічого і не сталось, весело промовив він.

Вона лишилась одна. І все було так, начебто і справді нічого не сталося. Її одяг був незмінний – темні джинси та червона спортивна кофтина. Лишилося одягнути кросівки та накинути куртку. Але перед тим вона сердито зв‘язала волосся у тісний жмуток і... затрималась на якусь мить біля дзеркала. «А й справді – стерва, - якось зовсім несподівано кольнула шпичкою думка, вихоплена нізвідки. Мені нікого не жаль... Можна жалити».
Вийшовши з дому, перше, на що звернула увагу – це металевий пристрій, що був дуже схожий на січкарню її покійного діда. Неподалік порався садівник, ретельно зрізаючи довгі трояндові тіла. Побачивши її, він зашкандибав у її бік, несучи цілий оберемок яскраво-червоних пагонів:
- Це для вас, пані... Як добре, що ви сьогодні перша.
- Перша? – перепитала вона.
- Так. Маю звичку віддавати квіти тій жінці, котру зустріну зранку першою, - усміхаючись, відповів садівник.
- Дивно... тоді цією жінкою повинна бути ваша дружина, - з металом у голосі зауважила вона.
Якусь мить садівник мовчав, немов вагаючись у певності свого рішення віддати троянди саме їй. А потім рішуче простягнув квіти:
- Моя дружина не любить троянди. Взагалі не любить, щоб у хаті стояли квіти, - ніби виправдовуючись, зауважив.
- А що так?.. Певно, вона полюбляє виключно польові? – її інтонацією можна було забивати цвяхи у залізобетонні стіни.
- ... Просто не любить мити глечики з-під квітів. Каже, що на третій день від них тхне, як від мерців, - спокійно промовив старий.

Від цих слів їй почалося здаватись, що по волоссю поповзли ядучі мурахи. Вони повільно перебирали лапками і болюче жалили кожен міліметр шкіри, немовби шукаючи шляху десь під... Вона провела рукою по волоссю. Рвучким рухом розпустила жмуток. Неслухняні пасма поволі сповзли по плечах...

***

- Я візьму ці квіти, - покірно вимовила вона.
- Так-так, вони ваші, - обережно кладучи троянди їй на руки (неначе новонароджену дитину), зрадів садівник. – Знаєте, навіть якби ви сьогодні взагалі не вийшли з дому, я би сам приніс їх вам.
- Чому... чому я..? – ледь чутно озвалась вона.
- Тому що це останні троянди, що розпустилися о цій порі. Тому що нові з”являться тільки ген навесні... Повірте, я доглядаю трояндові кущі вже більше, ніж двадцять років, однак ніхто, ніхто ще до вас не підходив до них, аби тільки торкнутись пелюсток, аби тільки дихати ними... Ви з”являєтесь лише на кілька секунд. Однак майже завжди...
- ... але чому ви так рано вирізали всі троянди?! – перебиваючи старого, вигукнула вона.
- Погляньте на траву – вона вся біла від інею. За кілька днів пелюстки би почорніли. Я не хотів дарувати мертвих квіток...

А троянди і справді були ще живі... Вона це зрозуміла, як тільки торкнулася струнких колючих гілочок. Деякі з них чіплялися колючками за коси, дряпаючи шию (мов кошенята) однак вона не звертала на те уваги.

- Послухайте, а що вибудете робити он з тими пагонами? – запитала вона, показуючи на купу зелених трояндових гілок, що лежали на траві.
- Та... з них ніякого толку. Позрізав, аби не тягнули сік із кущів зимою. Машина поріже їх на дрібненькі скалки і – до сміття.
- ... може... може не обов‘язково їх різати? - Нерішуче запитала вона, не прибираючи волосся, що наповзало на обличчя, ховаючи його.
- ... а яка різниця? Закінчення ж однакове у будь-якому випадку – залізний контейнер, а потім – сміттєва яма, - розважливо відповів двірник.
Раптом вона відчула біль... Якось дуже сильно стиснувши свою ношу, колючки боляче поранили їй руку. На долоні виступила кров. Вона затисла подерту долоню в кулак і крізь сльози усміхнулась.
- ... мабуть ви маєте рацію... Суттєвої різниці і справді немає. Однак я би хотіла забрати усі трояндові гілки. Навіть ті, які ви збираєтесь різати. – Сказавши це, вона рішуче подалася до тих, що лежали на траві. Похапцем накладала собі на руку зелені пагони. Збитий з пантелику садівник якийсь час мовчки спостерігав за нею, а потім (так само мовчки) почав і собі збирати ті гілки. Коли на траві не лишилось жодного пагона, вони мовчки стояли і дивились одне на одного: зовсім молода жінка і літній поважний чоловік. Першою порушила мовчання вона.
- Ну що, ходімо, - усміхаючись, почимчикувала до вхідних дверей будинку.
Старий слухняно пішов за нею. - Кладіть їх прямо на підлогу, а я вже потім усім їм дам раду, - прочиняючи двері, весело озвалась вона.
Садівник поклав троянди. Якийсь час дивився на рослини, а потім сказав:
- Однак змінити нічого не можна – все одно вони потраплять до сміттєвої ями. Так чи інакше...

Вона знала, що змінити нічого не можна. Але знала і те, що принаймні сьогодні не почує тих скажених звуків, що линуть із залізної машини кожного разу, як старий різав рослини на дрібні скалки. Бо в тих навіжених звуках (котрі видавала січкарня, виконуючи свою звичну роботу) вчувались їй крики стебел, листків, кори, стовбурів, пагонів, що конали в жахливих муках, під ножами...

... У глечиках стояли квіти. А у відрах – зелені трояндові гілки, що могли колись народжувати ті незвичайні пелюстки, які так любила вона...
ЇЇ волосся геть сплуталось, долоні кровились від подряпин, однак обличчя світилось радістю. Коли чоловік зайшов до кімнати, зрозумів, що відбулося щось неймовірне.
Боявся запитувати. Може нічого і не сталось... Однак «щось» таки відбулось.
Жінка підійшла до нього, і усміхаючись промовила:
- ... слухай, замасти мені рани зеленькою... ти ж знаєш – ніколи сама не відважусь на такі муки...
- ... що тут у тебе сталось?.. Вся квартира в трояндах, а ти – в подряпинах, - пригортаючи її до себе, запитав він.
- ... це була боротьба... за життя, - тихо промовила вона.
- ...і... хто переміг? – Трохи нерішуче запитав він.
- Вони. – дивлячись на глечики з квітами, відповіла жінка.