|
 |
 |
|
 |
|
 18.03.2008 : Вийшов у світ новий літературно-мистецький портал ЗАХІД-СХІД zahid-shid.net |
 30.07.2007 : У часописі "Нова проза" (том 6) опубліковані новели "Сліпий" та "Апельсини для Зосі" (с.88-107) |
| 11.07.2007 : Фото з презентації книги "Нарікаю іменем" у Львові |
 10.07.2007 : Стаття "Символ і символізм. І.Франко та слов‘янські контексти. " |
| 26.04.2007 : Надрукована моя поезія у журналі "Ї" № 46 / 2007 "Культ молодості" |
|
|
|
|
    |
 |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Я живу у домі Життя. Як і всі люди, не пам"ятаю свого народження. Тільки знаю, що жила я маленькою крапкою у мами під серцем, а потім мабуть вирішила народитись. У мій дім приходять люди, їх так багато, що я не знаю всіх імен. Але мама завжди говорить, що не так важливо усіх пам"ятати, головне - любити людей. А вона їх любить, і до неї приходять діти. Ніколи не могла зрозуміти, чому мама захотіла вибрати мене, щоб у неї народилася саме я, а не якась інша ... Вона ж не хотіла іншу, а вона хотіла мене. Ви кажете, що батьки не вибирають своїх дітей? Гадаю, що не вибирають. Але вони їх омрівають, виношують, уявляють і... так сильно люблять ще не народжених. Народження - це завжди кульмінація, бо розвиток подій - це тільки мама і я. А потім, потім також буде мама і я, тільки після народження буде уже більше мене і так мало мами...
|
| ****** |
|
Він говорив про дві картини - це була його основна життєва філософія: найкраща картина не та, що не дає спокою все життя, а та, на котру дивишся в даний момент. Тоді навіщо ж ти прийшов сьогодні, щоб подивитися на картину в останнє... а що, як після цього твоя філософія зміниться? Але - не було у нього ніякої життєвої філософії, а було просто елементарне бажання вижити.
|
| ****** |
|
Сьогодні прокинулась опівночі... і більше не заснула. Повний місяць сидів на підвіконні, роздивляючись картини моєї кімнати. Довго дивився на кожну з картин, а потім звісив ноги і вистрибнув із вікна. Спочатку був переляк, жива людина викинулась із вікна. Та ні, не жива. Певно, тепер уже нежива...
|
| ****** |
|
Дивно... І зовсім не було відчуття вічності… що я кудись лечу, провалююсь, повертаюсь. Просто було пробудження - це я пам"ятаю. А от що було до цього - невідомо. І з цією невідомістю мене виписали з лікарні, відпустили у світ, потиснувши руку. Тепер ідемо ми з Марійкою по вулиці, лишаємо сліди на сніжку (вона його так називає), а мене не відпускає думка - що ж було насправді? Може мене насправді півгодини небуло. Виявляється, людина, як вимикач: ввімкнув - і світло, вимкнув - і світла більше немає. Вимикають нас, щоб довше прожити, протягнути, пробути. Для "них" - це робота, а для "нас" - безвихідь.
|
| ****** |
|
З тобою іноді розмовляю подумки. А навіщо словами… Словами іноді можна все зіпсувати. Ти повертаєшся ввечері з роботи, торкаєшся моєї щоки, запитуєш як справи, підхоплюєш Марійку на руки, сідаєш вечеряти, ділишся враженнями, проглядаєш рахунки, читаєш пошту, усміхаєшся... От ми і поговорили.
|
| ****** |
|
Ти мені так рідко снишся мабуть тому, що завжди зі мною. Ось не знаю, скільки тебе шукаю у своїх снах, а тебе постійно не бачу. Снитись по-твоєму - це нелогічно - будь-яка ірреальність нелогічна. Але хіба багато в нашій реальності логіки? Хіба була наша зустріч логічною, швидше випадковою. Я люблю з тобою вдаватись в полеміку, особливо дратувати тебе, коли ти про це не здогадуєшся. Не ображайся, ти виключний чоловік, особливий. Коли ми на відстані, мене завжди супроводжує твій сумний зеленоокий погляд, як талісман...
|
| ****** |
|
Я все уявляю, ось мине стільки то років, стільки то днів, стільки то хвилин, стільки то секунд - і час зупиниться. Вірніше, його просто нестане. А ми все ще будемо. Як ниточки, сплетені докупи, полетимо у вирій, у світ, з якого ми вийшли і в який потім повернемось.
|
| ****** |
|
Ти вирішив іти за мною. Просто взяв і перейняв мій біль. Твоє серце випробовує мене на міцність. Не роби більше так, я сильна. Але мені хороше бути з тобою слабкою. І Ти про це знаєш.
|
|
(Бонн 2004-2005 рр.)
|
| ****** |
Дякую за сніг...
Якби мені сьогодні подзвонила мама і запитала: "Донечко, що тобі привезти?" Я би сказала: "Мамо, привези мені снігу з Києва - отого білого і пухнастого - від якого хиляться гілки у ніжній знемозі, не витримуючи такого щастя..."
І я би взяла той сніг у долоньку, ніжно притулила би до щоки і ... дозволила йому розтанути...
Повільно скотитись холодною сльозою по щоці, на мить затримавшись біля лінії моїх вуст, аби зігрітися... але тільки на мить... розсипатись теплими намистинками по моїй шиї... і... нерішуче зупинитися... Але нерішуче... всього кілька секунд... витримуючи попереджаючу паузу... що... не пожаліє... сповзаючи...
- Ну що, моя ластівко, куди помандруємо?
- Далі... Де ялини вагітні тобою так, як ніде на землі... Що ж, їм, ялинам - щастя... А мені? Тільки спогади...
Тетяно, Тетяно... не звикнеш ти: Київ і тільки Київ, давай свою лапку - відвикла ходити слизькими вулицями - змерзла.
От бачиш - хотілось тобі? Хотілось... Пішли, ідемо! Іду. Куди? А як скажеш. Така покірна - це насторожує. От бачиш, буває таке. А надовго? Назавжди. Смієшся? Сміюсь. На Хрещатик? Ти здогадався... Атож, і як? Красиво! Що саме? Все. Щаслива? Так. Як мало для щастя треба... холодно? Звикла. У тебе на усмішці - іній. То не іній. Іній. Не іній! Іній. Не іній, кажу! Добре, добре - не іній. Іній. Ти ж казала - не іній. Іній! Послухай, ти вже визначилась? Угу. То що ж? Мабуть таки іній. Нарешті.
Я хочу дивитися зорі і... місто. Ну от, починається. Таню, або зорі, або Київ - у місті не видно зірок! А я знаю, де видно. І де? До арки, я хочу до арки. Хитра... і не додала, що там і Дніпро: тобі усе і відразу. Але ж… не усе.
Тобі не страшно? Що повинно лякати мене? Темінь, а ми тут одні... і нікого - моторошно. Послухай, дивися на Київ. Навіщо? Я скучила, дуже... А ти не боїшся? Ні, бо ти тільки сніг. І тільки? Хто зна... Ти знаєш. Сьогодні Різдво. Ти помиляєшся. Як же? Святого Миколая. Забула, забула… живу за іншим часом - давно. Куди ж ти? Я мушу…
Та куди? До мами! Навіщо? Ти ж сам сказав - Миколая сьогодні, мені до подушки … Стомилась? Ніколи! А що тоді? Смачненьке - я заберу усе, що назбиралось за чотири роки моєї відсутності, бо то все моє. І ти думаєш, що на тебе і справді чекає твоє? Ні, не чекає - просто заберу своє - чужого не треба. І не бери… Не буду, - ти ж не знаєш, чотири роки ніхто не кладе мені під подушку солодощів, а тільки у чобіток. Сказала таке… та хто до подушки твоєї підступить...тепер...?............
..........Сердишся..........
|
| Доброго ранку, Святий Миколаю! |
|
(Бонн. Грудень 2005р.)
|
|
|
|
|
|
