Tanya Dobrushina
Новини
 18.03.2008 : Вийшов у світ новий літературно-мистецький портал ЗАХІД-СХІД zahid-shid.net
 30.07.2007 : У часописі "Нова проза" (том 6) опубліковані новели "Сліпий" та "Апельсини для Зосі" (с.88-107)
 11.07.2007 : Фото з презентації книги "Нарікаю іменем" у Львові
 10.07.2007 : Стаття "Символ і символізм. І.Франко та слов‘янські контексти. "
 26.04.2007 : Надрукована моя поезія у журналі "Ї" № 46 / 2007 "Культ молодості"
ЗАХІД-СХІД
161648
http://dobrushin.de
Українською  Deutsch  English 
Про мене
  Повернутися Порожнеча (або оповідь про "ніщо")
Salamandra
Лініями серця
Відбитки
Двадцять два... ґудзики
не під ніж, А ПЕЛЮСТКАМИ на ДОЛОНІ...

Salamandra

Так завжди... Як тільки людина потрапляє в абсолютно не зрозумілу для себе ситуацію, вона підсвідомо починає шукати вихід. Дертись на стіни, штовхати і ненавидіти тих, хто попереду, і не давати ніякого шансу на вихід тим, хто лишився позаду.

«Так завжди... - подумала Саламандра. - Однак нічого жахливого не трапилось». Вона підвелась. Озирнулась. Цей пісок... - тоненькими цівками сповзав по волоссю, шиї, торкався оголених рук і ніжно спадав у долоні.
ЇЇ постійне «оживлене» сприйняття світу таки далося взнаки. Бо там, де не було жодної живої істоти, вона раптом надумала сприймати сутність мертву як живу. Та, власне, ось ця порожнеча, може, і не була мертвою...

- То я потрапила до колби, наповненої вщерть часом? - Майже пошепки промовила Саламандра.
Пісок шурхотів по тілу, начебто випробовуючи його поверхню.
- Так. Але я не раджу тобі шукати дороги звідси. ЇЇ, дороги, просто може і не бути, - прозвучало звідкись.
- Хто ти?! – гукнула у безвість Саламандра.
- Ти-ти-ти-ти-ти-ти...

Кілька хвилин Саламандра просто вдивлялась у порожнечу. Нічого не відбувалось. «Час – мертвий, - раптом спало їй на думку, - це клепсидра мертвого часу... Невже мене більше немає?..» Страх холодними мурахами поповз по її шкірі.
Чи боялася вона смерті? І так, і ні. Часто згадувала свою бабуню. Вірніше, одну із останніх розмов із нею...

***

- Доню, Тетянко, мене скоро нестане. Ні-ні, тільки не лякайся. Ти... ти все знаєш краще за інших. Тільки не лякайся.
Літня жінка сиділа на призьбі своєї хати і ніжно пестила волосся онуки. Більше за все любила розмовляти саме з нею...
Про жінку в чорному, що якось вночі приходила до бабуні, онука знала. Знала і те, що саме сказала їй жінка, та... чорна.
- Я не хочу... Ви будете жити.
- Стомилась я на цьому світі. Стомилась. Та й час мені вже. - Стара говорила так, начебто була вже десь зовсім далеко. Механічно, перебираючи довге волосся онуки, зовсім була не з нею. Зовсім.
- Мені буде порожньо у цьому світі без вас...
- Доню, ти ж пам‘ятаєш, як пекти хліб у печі? - Зовсім несподівано запитала бабця.
- Хліб?... пам‘ятаю, - трохи розгублено промовила онука, - але... чому ви оце надумали про хліб?
- Я хочу, щоб ти спекла його мені на смерть.

Але ніхто не напік хліба. Ніхто...
Сховали її так.