Так завжди... Як тільки людина потрапляє в абсолютно не зрозумілу для себе ситуацію, вона підсвідомо починає шукати вихід. Дертись на стіни, штовхати і ненавидіти тих, хто попереду, і не давати ніякого шансу на вихід тим, хто лишився позаду.

«Так завжди... - подумала Саламандра. - Однак нічого жахливого не трапилось». Вона підвелась. Озирнулась. Цей пісок... - тоненькими цівками сповзав по волоссю, шиї, торкався оголених рук і ніжно спадав у долоні.

ЇЇ постійне «оживлене» сприйняття світу таки далося взнаки. Бо там, де не було жодної живої істоти, вона раптом надумала сприймати сутність мертву як живу. Та, власне, ось ця порожнеча, може, і не була мертвою...

- То я потрапила до колби, наповненої вщерть часом? - Майже пошепки промовила Саламандра.

Пісок шурхотів по тілу, начебто випробовуючи його поверхню.

- Так. Але я не раджу тобі шукати дороги звідси. ЇЇ, дороги, просто може і не бути, - прозвучало звідкись.

- Хто ти?! – гукнула у безвість Саламандра.

- Ти-ти-ти-ти-ти-ти...

Кілька хвилин Саламандра просто вдивлялась у порожнечу. Нічого не відбувалось. «Час – мертвий, - раптом спало їй на думку, - це клепсидра мертвого часу... Невже мене більше немає?..» Страх холодними мурахами поповз по її шкірі.

Чи боялася вона смерті? І так, і ні. Часто згадувала свою бабуню. Вірніше, одну із останніх розмов із нею...

- Доню, Тетянко, мене скоро нестане. Ні-ні, тільки не лякайся. Ти... ти все знаєш краще за інших. Тільки не лякайся.

Літня жінка сиділа на призьбі своєї хати і ніжно пестила волосся онуки. Більше за все любила розмовляти саме з нею...

Про жінку в чорному, що якось вночі приходила до бабуні, онука знала. Знала і те, що саме сказала їй жінка, та... чорна.

- Я не хочу... Ви будете жити.

- Стомилась я на цьому світі. Стомилась. Та й час мені вже. - Стара говорила так, начебто була вже десь зовсім далеко. Механічно, перебираючи довге волосся онуки, зовсім була не з нею. Зовсім.

- Мені буде порожньо у цьому світі без вас...

- Доню, ти ж пам‘ятаєш, як пекти хліб у печі? - Зовсім несподівано запитала бабця.

- Хліб?... пам‘ятаю, - трохи розгублено промовила онука, - але... чому ви оце надумали про хліб?

- Я хочу, щоб ти спекла його мені на смерть.

Але ніхто не напік хліба. Ніхто...

Сховали її так.