Tanya Dobrushina
Новини
 18.03.2008 : Вийшов у світ новий літературно-мистецький портал ЗАХІД-СХІД zahid-shid.net
 30.07.2007 : У часописі "Нова проза" (том 6) опубліковані новели "Сліпий" та "Апельсини для Зосі" (с.88-107)
 11.07.2007 : Фото з презентації книги "Нарікаю іменем" у Львові
 10.07.2007 : Стаття "Символ і символізм. І.Франко та слов‘янські контексти. "
 26.04.2007 : Надрукована моя поезія у журналі "Ї" № 46 / 2007 "Культ молодості"
ЗАХІД-СХІД
161663
http://dobrushin.de
Українською  Deutsch  English 
Про мене
  Повернутися Порожнеча (або оповідь про "ніщо")
Salamandra
Лініями серця
Відбитки
Двадцять два... ґудзики
не під ніж, А ПЕЛЮСТКАМИ на ДОЛОНІ...

Відбитки

Саламандра лишила відбиток своєї долоні на піску.
Лінії почали змінюватись. З острахом перевела погляд на долоні.

- Боїшся, що все зміниться? – знову пролунав той самий голос.
- Так... Боюсь. Не хочу все починати спочатку. Та й не зможу.
- Чого найбільше боїшся? – не полишав її голос.
- Боюся не зустрітися...
- Але з ким?!
- Це тільки моє! - відрізала Саламандра.

«...Так і до божевілля близько. Цей голос... Іноді видається, що знайомий, а іноді – ні... Можна зробити з цими лініями, що завгодно. Та й не тільки зі своїми. Знати б тільки: де тут хто...»

- А хто тебе цікавить?
- Ти контролюєш мої думки? – запитала Саламандра
- Ні... просто дії людей, що потрапляють сюди, абсолютно однакові. Вони всі чомусь хочуть якщо не переписати власне плетиво ліній, то зробити це з кимось іншим. А ти, чого хочеш ти?!
- Навіть не знаю...

Вона сиділа на піску і малювала кола. Такі, які часто любила спостерігати на воді, кидаючи камінці...
Кола розходились, переростаючи з малого в більше-більше-більше... Це був рух, що затягував її десь усередину, не дозволяючи вийти за межі.
Але це все було тоді. Вірніше, ще до того, як вона змогла таки вирватись із безкінечних кілець, залишаючи всіх і все у тих таки межах.
Тепер, спостерігаючи за усим, що лишилось всередині, Саламандра все гостріша відчувала потребу повернення. Але повернення не «тепер», не «зараз» (повернення взагалі) починаючи від тієї крапки, яка би важким камінцем би падала у воду, не лишаючи жодного кола.

«Ти є... Невже і справді переконаний у тому, що є насправді? Ось ти...
Невже не розумієш, що той чоловік у дзеркалі, на якого дивишся кожного ранку, коли розпочинаєш звичний ритуал гоління, є ти? Або... коли вибираєш собі щоранку краватку і механічними рухами, мов зашморг, накладаєш собі на шию... при цьому подивляючись у теж саме дзеркало, на того ж самого чоловіка... Повір, ось той, кого бачиш як власне відображення – це тільки фантом, тінь, просто оптична ілюзія. Ти звик. Так навіть дуже вигідно. На тебе ніхто і ніколи не показуватиме пальцями, дружина буде говорити, що ти – неперевершений у ліжку, а твоя коханка (кохана?)... словом, і вона приготує солодкий еліксир брехні, котрий смакуватимеш навіть знаючи, що саме прийшлось тобі до смаку. А, власне, може має твій фантом рацію, коли стверджує, що правда – це іще один параграф витонченої брехні. Однак різниця (між цими двома «правдами») полягає в тому, що одна – полишає шанс на спокійне прилаштування до життя, а інша – «інша» ... примушує більше не дивитись на себе в дзеркало, навіть коли виконуєш звичний процес гоління. А на кого... на що дивитись? Ти не зробиш собі боляче. Тебе немає.
Одного ранку, коли накладатимеш свій зашморг, пробач, краватку, тобі стане млосно. Млосно від тих слів, які вкотре сказала дружина (тільки аби відчепився, як абсолютна непотріб), від того, про що (а ти вже знаєш це наперед!) скаже твоя коханка (кохана?)... млосно від того ідіота, що дивитиметься на тебе «звідти».
Однак велика різниця між тим, що бачиш ти, а що бачу я. Бо, насправді, того ідіота можеш розгледіти тільки ти сам.
А я... десь біля мене блукає людина, що бачить світ, але не знаходить себе у тому світі. І від того зле тій людині, їй болить. І від власного болю робить боляче іншим, а тим самим і собі... завдає ще більшого болю.

***

Людиноподіл на: ми, ти, він, вона, воно... перетворюється на маразматичну займенниковість, коли зникає одне-єдине «Я». Все оте, що через кому вище, мимоволі перетворюється на нікому не потрібне сміття.

А «ти» начебто десь там існуєш. Собі живеш. Однак... коли безсоння геть доконає тебе, вийди на вулицю, поклич бездомного пса і просто живи, дихаючи небом, вростаючи босими ногами в землю, дослухаючись до себе. І усі ті сакральні «Я» (такі рідні і близькі) прийдуть, падаючи зорями у жменю.

***

«Нічого немає... Нічого» Саламандра лежала горілиць. ЇЇ волосся чорними вужами розповзалось по жовтій пласкій поверхні. Відчувала, як пісок, торкаючись тіла, покриває його неймовірно м‘яким запиналом. Ще трохи... ще трохи... і вона, Саламандра, всмокчеться у ті сипучі сутності, що сповивають її, стаючи одночасно нею самою. І потім...
Вона чомусь уявила, що там - під нею, поряд з нею - лежать тисячі, мільйони таких собі тіл, що потрапили сюди колись. Але вони є. Всі є і тепер. З ними нічого не сталось, з ними нічого не відбувається. Вони просто лежать у запиналах часу, аби потім повернутись-не-повернутись (це вже їм вирішувати).
«... невже і я так, як усі вони?...» Людина чомусь має звичку думати, що з нею ніколи не може трапитись того, що відбувається з іншими.
Відокремлення на «вони» і «я» - вкотре було приречене на поразку, оскільки ще ніхто! не зміг уникнути того, що відбувається і відбувалося з «ними».
«... добре, тоді і я залишуся. жодних дій. жодних спроб на повернення, жодних... якщо хтось чи щось не примусить мене повернутися, як тоді...»

Як тоді, коли Вона у дикому розпачі сказала «Все!», як тоді... коли перечепившись за двадцять два ґудзики, не змогла піти. Залишилась міцно затиснутою у Його долоні. Назавжди...